Двосторонні відносини між Азербайджаном і Росією значно погіршилися після того, як азербайджанський авіалайнер компанії AZAL був збитий російським ЗРПК “Панцир-С1“, за що Москва відмовилася просити вибачення. Але події липня-серпня настільки загострилися, що в середовищі російських пропагандистів лунають заклики почати проти Баку “спеціальну воєнну операцію”. Але наскільки насправді велика загроза вторгнення РФ і чим це може обернутися для Азербайджану?
Докладніше про це – у матеріалі спільного проєкту OBOZ.UA і групи “Інформаційний спротив”
Чорний січень
Перш ніж розібрати сьогоднішні загрози для Азербайджану, які походять від Росії, є сенс зробити невеликий історичний екскурс – адже російські війська вже вторгалися в республіку, коли вона переживала становлення своєї незалежності.
Вторгнення в Азербайджан радянських/російських військ відбулося в ніч з 19 на 20 січня 1990 року. Це був період, коли СРСР у марних конвульсіях перед повним розпадом намагався силою стримувати імперію, що розпадалася.
Причиною проведення воєнної операції в Баку російська пропаганда називала захист вірменського населення, але насправді Москву лякало те, що азербайджанський Народний фронт на той момент став серйозним суперником для Комуністичної партії Азербайджану. Лише роки потому, коли було розсекречено внутрішні документи Компартії, підтвердилося, що силова операція готувалася ще з другої половини 1989 року. Тобто кривавий терор мав винятково політичний характер і планувався заздалегідь.
У ніч з 19 на 20 січня 1990 року радянські війська, згідно з указом про надзвичайний стан, пішли на штурм столиці Азербайджану Баку. У штурмі брало участь угруповання чисельністю понад 26 тисяч осіб у складі:
-106-ї ВДД;
-76-ї ВДД;
-56-ї ДШБр;
-21-ї ОДШБр;
-22-го МП;
-8-го МП.
Штурм Баку почався з диверсії, вибуху енергоблоку на АзДержтелерадіо, що позбавило жителів країни доступу до інформації в оперативному режимі. У Баку висунулися вищезгадані формування за напрямками Сумгаїт-Хирдалан, з гаком через Бінагаді; Локбатан-Патамдар; Тюркан – і широким охопленням через Мардакан і Біну, з виходом зі східного боку столиці.
Ці трагічні події, що забрали життя сотень цивільних, в Азербайджані та у світовій історії відомі як “Чорний січень” (азерб. Qara Yanvar). І в історичному контексті вони не так уже й давно відбулися – тридцять п’ять років тому. Чи можливе подібне повторення з урахуванням ворожих і вкрай агресивних заяв російських рупорів режиму? Спробуймо в цьому детально розібратися. Але почнімо з передісторії нинішньої конфронтації для повноти розуміння суті подій, що відбуваються.
Добросусідство, що пікірує
Цілком доречною буде і хронологія того, як відносини між Росією та Азербайджаном увійшли в стабільне піке, хоча їх ніколи не можна було назвати дружніми принаймні з вищезазначеної причини, а також через підтримку Росією Вірменії під час окупації Карабаху.
Азербайджан після розпаду СРСР не міг похвалитися сильною сучасною армією, а також достатньою підтримкою на міжнародній арені, щоб відкрито протистояти РФ.
Дружні і добросусідські відносини завжди були імітацією для стабільного і безпечного становлення республіки, що вийшла зі складу “імперії”, яка розвалювалася, та поступово виходила з-під впливу і тиску самої Росії. І вирішальним фактором стала 44-денна війна 2020 року, під час якої було звільнено значну частину Карабаху.
По суті це стало відправною точкою для становлення Азербайджану як провідного регіонального гравця, а на сьогоднішній день – і на рівень за межами регіону. Визвольна війна 2020 року стала поштовхом для Баку щодо популяризації себе як сильного гравця, і сьогодні ми можемо бачити, як Республіка Азербайджан вибудовує новий фундамент відносин з країнами Центральної Азії, охоплюючи питання не лише військово-технічного характеру, а й культурного, політичного, економічного, гуманітарного, технологічного тощо.
Азербайджан став мостом для країн Центральної Азії, що дає їм змогу інтенсивніше виходити з орбіти впливу Росії, яка слабшає. І це тільки каталізує дратівливість Москви.
З останніх причин, що неабияк розбурхали російських реваншистів, стало укладення угоди між Азербайджаном і Вірменією під егідою США, покликаної не тільки врегулювати багаторічний конфлікт, а й відкрити кордони для транспортного маршруту з Азербайджану через вірменське місто Мегрі з азербайджанським ексклавом Нахічевань – Зангезурський коридор.
Суть коридору в тому, що, хоча він перебуває в юрисдикції Вірменії, його обслуговуватимуть і експлуатуватимуть азербайджанські та американські компанії, а присутність інтересу США в регіоні, який Росія історично вважала своїм ареалом впливу, і зовсім ставить хрест на її недоімперських амбіціях.
Більш незалежна, впевнена внутрішня і зовнішня політика Азербайджану і приводить до сказу Кремль, а відтак і кремлівські ланцюгові пси починають порушувати в інформаційному просторі тему про проведення такої собі “СВО” проти Республіки Азербайджан. Але чи є на це сили у Росії і які сценарії подібної операції?
Вторгнення в Азербайджан
Вище я не просто так навів історичну довідку зі згадкою трагедії 20 січня. Це було відсилання і з тактичного погляду того, які напрямки і маршрути може розглядати Росія під час підготовки такої операції.
Але слід розуміти один важливий момент: Азербайджан зразка 1990 року – це не Азербайджан зразка 2025-го. Так само як і Росія: тією, якою вона була до 2022-го, вона не є у 2025 році. Але, гадаю, все ж слід розглядати обидва варіанти для максимальної адекватності оцінки можливостей РФ.
Отже, у високих кабінетах Кремля ухвалюється рішення про проведення каральної операції в Азербайджані. Що цьому може сприяти? Насамперед – почуття безкарності, яке оселяється в середовищі тоталітарних войовничих режимів на тлі зустрічей на Алясці та відсутності відповідальності за свої злочини. І тут, у військовому розділі слід зробити невеликий геополітичний офтоп.
Наслідки зустрічі на Алясці
Річ у тім, що 47-й президент США Дональд Трамп приймав на території країни, яку донедавна вважали так званим світочем демократії і світовим поліцейським, людину, яка перебуває в розшуку Міжнародного кримінального суду. Воєнного злочинця, на руках якого кров сотень тисяч людей. Причому приймав із почестями, червоною доріжкою, оплесками, посмішками і частуваннями у вигляді аляскинського палтуса.
По суті, на Алясці відбулася легітимізація воєнного злочинця – без осуду, без демонстрації презирства до його вчинків, а навпаки: прийом проходив у заохочувальній, шанобливій формі.
Зрозуміло, такий підхід можна розглядати як спробу задобрити і розсіяти увагу Путіна напередодні ухвалення важливих рішень, але навіщо? США – це країна, яка має у своєму арсеналі повний набір інструментів політичного, економічного, юридичного, технологічного та іншого роду, якими вони здатні тиснути на Росію до її повного і безповоротного виснаження. Але дивним чином Дональд Трамп досі не застосував жодного з цих інструментів і навіть обіцяні раніше санкції проти Росії знову було відкладено на два тижні.
Цей момент одночасно як гнітючий, так і показовий, але про це дещо пізніше.
Уразливим і вкрай негативним моментом зустрічі на Алясці стало те, що Володимира Путіна приймали з почестями, і це могло зайвий раз переконати його в тому, що будь-яке зло йому може зійти з рук. І не тільки йому. Це приклад іншим країнам-ізгоям, диктаторам, таким як Кім Чен Ин (КНДР) або Ніколас Мадуро (Венесуела): будь-які їхні дії можуть залишитися безкарними. І, навпаки, викликати увагу, на яку вони насправді серед цивілізованих країн не заслуговують.
Іншими словами: руйнуй світовий порядок, суверенність кордонів не відіграє більше жодної ролі, захоплюй сусідні території – з тобою потім домовлятимуться, але не каратимуть.
Цю ситуацію можна назвати відкриттям скриньки Пандори, або, з урахуванням сучасних реалій – “скриньки Трампа”. З усіма його демонами. Один із них нещодавно намагався вирватися в регіоні Кашмір, коли Індія зробила силову спробу тиску на Пакистан, але, отримавши гідну відсіч, дуже швидко звела конфронтацію нанівець.
На жаль, зустріч на Алясці в тому форматі, в якому вона була проведена, може призвести до пробудження більшої кількості демонів у скриньці Трампа, яку він відкрив. Хоча все не настільки фатально.
А тепер повертаємося до ризиків і загроз для Азербайджану – з урахуванням того, що Путін після такої зустрічі може бути впевнений у своїй абсолютній безкарності за будь-які злочини.
Передумови вторгнення
Точкою напруження відносин між Азербайджаном і Росією можна назвати удар по азербайджанському цивільному літаку компанії AZAL і небажання російської сторони на офіційному рівні визнавати свою провину і висловлювати вибачення.
19 липня президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив, що до подачі до Міжнародного суду готують документи у справі про удар по літаку рейсу AHY8243, а вже в ніч на 21 липня, під час ракетного удару по Києву, одна з російських ракет вибухнула поблизу азербайджанського посольства. Це був недвозначний натяк, силова реакція на позицію Баку. Потім почалася низка гібридних ударів по азербайджанських об’єктах в Україні.
Наприкінці липня було оголошено про підписання між українською компанією Naftogaz Group і азербайджанською SOCAR Energy Ukraine угоди щодо поставок азербайджанського природного газу трансбалканським маршрутом Болгарія – Румунія – Україна. Тиждень потому, в ніч на 6 серпня, російські окупанти здійснили масований наліт дронами-камікадзе Shahed-136 на газорозподільчу станцію в Одеській області, яка входить до складу транзитного маршруту азербайджанського газу.
7 серпня стало відомо про те, що на румунський НПЗ Petrobazi нафтопроводом Баку–Тбілісі–Джейхан надійшла “брудна” азербайджанська нафта – з високою концентрацією хлору. Але румунська сторона запідозрила в забрудненні азербайджанської нафти, що могло спричинити поломку обладнання, росіян, які намагалися саботувати й дискредитувати Азербайджан як надійного постачальника якісної нафтопродукції.
Потім, у ніч на 8 серпня російські окупанти знову завдали удару по нафтобазі азербайджанської компанії SOCAR також в Одеській області, а в ніч на 18 серпня удар припав на інший об’єкт SOCAR.
На тлі таких гібридних ударів у Росії каталізується розігрівання в суспільстві антиазербайджанських настроїв: від переслідувань представників діаспори до прямих погроз так званої “СВО”. І тут важливо розуміти те, що ці погрози виходять не від якихось ноунеймів і ботів у соціальних мережах або дешевих кишенькових балакучих голів, а від ретрансляторів кремлівського порядку денного найвищого рангу. Тобто погрози Азербайджану – це не їхня власна ініціатива чи позиція, а саме нинішня політика Кремля.
Перебіг подій
Росія зараз як ніколи раніше ослаблена війною в Україні, щоб проводити такі операції – особливо проти країни, армія якої справедливо може вважатися найбільш боєздатною і високотехнологічною в регіоні та за низкою параметрів навіть перевершувати ті сили, що можуть протиставити їй ЗС РФ.
Щоб провести загальновійськову наступальну кампанію проти такої країни, як Азербайджан, з мінімальною метою – взяття під свій контроль столиці, Баку, Росія повинна забезпечити присутність у регіоні ударного угруповання в 200 тисяч особового складу. Тому накопичення великої групи військ біля кордонів з Азербайджаном вже буде ознакою зростання загрози, а провести це непомітно просто неможливо.
Багато хто може поставити запитання: як так виходить, що під час “Чорного січня” для заходу в столицю радянським військам вистачило 26 тисяч, а зараз потрібне угруповання мало не в 10 разів більше? Відповідь проста, і вона звучала вище: Азербайджан у 1990-му був практично беззахисний, один на один опинився з імперією, що розпадалася, а зараз це країна зовсім іншої вагової категорії. Оновлена армія, системне підвищення обороноздатності, реформування збройних сил, що виходить на значно якісніший рівень, ніж ЗС РФ зразка 2021 року, тощо.
Водночас 200 тисяч осіб – це не просто голе угруповання, а комплектація технікою, якої штатно в жодного підрозділу російських окупаційних військ на сьогодні просто немає. Прокрокувати пішки, або проїхати на мотоциклах чи електросамокатах 150 кілометрів до Баку – це самогубство.
Географічне положення Азербайджану одночасно має як плюси, так і мінуси. Плюси – рельєфно-ландшафтні особливості гірської місцевості, яка створює захисний природний бар’єр на півночі країни по кордону з РФ. Основні логістичні артерії, що ведуть до Баку, проходять від Дагестану на південь трасою М1 через Хачмаз. Від кордону з Росією до Баку, самою трасою, близько 150 км прямого шляху, але з великою кількістю невеликих містечок, а також можливістю контролю ділянки по вузькому фронту. Фактично, обираючи такий шлях для вторгнення, противник виявиться затиснутим із заходу гірською місцевістю, а зі сходу – Каспійським морем.
Мінуси ж у тому, що Азербайджан – це країна, що омивається морем, і супротивник може використовувати всі роди військ, сухопутні, повітряні та морську компоненту. Берегова лінія протяжністю понад 550 км, і забезпечити її прикриття – непросте завдання з урахуванням відсутності у РА високоефективних засобів берегової оборони. З іншого боку, Каспійське море і близькість портової інфраструктури РФ дає змогу застосовувати морські дрони з більшим фактором несподіванки, ніж у Чорному морі.
Також до мінусів можна зарахувати те, що РОВ матимуть можливість завдавати домінуючі удари по азербайджанських містах усіма своїми повітряними засобами ураження. Ешелонована ППО Азербайджану – одна з найкращих у регіоні, але російські війська можуть зосередитися на виснаженні за допомогою масових ударів комбінованими категоріями від дронів-камікадзе до дозвукових, балістичних і гіперзвукових ракет.
З цього можна зробити недвозначний висновок.
Азербайджан у нинішніх умовах може купірувати сухопутну загрозу, не дозволивши російським окупаційним військам зайти досить глибоко на свою територію. Також Азербайджан може забезпечити безпеку своєї берегової лінії дешевими засобами ураження – морськими дронами, значно успішніше реалізувавши чорноморський сценарій України в більш замкнутому Каспійському морі і проти більш обмеженої у своїх можливостях російської Каспійської флотилії. Головне – цей аспект необхідно продумувати і накопичувати не те що сьогодні, а ще вчора.
Найвразливіше місце Азербайджану – це повітря, ППО, яку Росія намагатиметься максимально виснажити, а потім займеться терором цивільного населення, примушуючи Баку йти на ультимативні поступки Москві.
Отже, сухопутна операція проти Азербайджану, найімовірніше, матиме обмежений характер прикордонного рейду з максимальним охопленням контрольованої площі в межах 600-800 км кв. Якщо, звісно, по кордону з Дагестаном буде встановлено повноцінну оборонну “гряду”. Але очевидно, що Хачмазький район для РОВ стане нездоланним бар’єром. Безліч населених пунктів, розгалужена логістика, рельєфно-ландшафтні особливості у вигляді гір і річок – все це і багато іншого перетворить будь-яку операцію російських окупаційних військ на вогневий мішок з гранично обмеженим маневром.
Іншими словами, за всіх своїх нинішніх можливостей і навіть за умови зосередження максимального ресурсу РОВ не зможуть дійти до Баку, а матимуть масштабні втрати і численні природні та штучні перешкоди на своєму шляху. Єдине, чим станом на сьогодні Росія в ході бойових дій може впливати на РА, – так це терором цивільного населення. Це є єдиним із можливих інструментів тиску Москви. Але…
Але за умови випереджального масштабування виробництва далекобійних ударних дронів в Азербайджані навіть ця загроза може бути нівельована не менш масштабними ударами у відповідь.
Тобто морські дрони і далекобійні ударні дрони можуть стати не невідворотною панацеєю, але аргументом проти російських засобів агресії і терору, яким Азербайджану буде складно протистояти. У питаннях сухопутної компоненти на боці Росії виключно кількісний фактор, який за нинішніх умов матиме обмежений ефект.
І з усього викладеного можна зробити один дуже простий висновок.
Якщо Росія зважиться на проведення “СВО” проти Азербайджану, то для неї це завершиться серйозними втратами і малими досягненнями – з перспективою не просто загрузнути в довгостроковому конфлікті, що висмоктує нечисленні ресурси РФ, а й черговою геополітичною катастрофою у вигляді репутаційних втрат.
Але за всіх імовірностей таких загроз Азербайджану вже слід готуватися до подібного (можливого) протистояння за допомогою формування флоту морських дронів, ескадрилій далекобійних повітряних дронів, аналогу українських Сил безпілотних систем, а також зводячи свою “лінію Маннергейма” на кордоні з Росією.
Хачмазький район має всі властивості неприступного бастіону, а річка Самур – це природна перепона, яка значно полегшує оборону під час вторгнення. Обмеженість же логістичних артерій у вигляді траси М1 і R1 через Ханобу дає змогу чітко контролювати напрямки удару.
“Чорний січень” не повториться, але якщо Росія все ж захоче його “організувати”, то це явно стане чорним днем уже для неї.
Джерело: OBOZ.UA